Автор: Grzegorz Kucharczyk,
"Любіть одне одного!" 1/2011 → Iсторія
Іншою «чорною сторінкою» середньовічної церкви - крім інквізиції та «відсталості» середньовіччя - за словами його критиків, мали бути хрестові походи. Один з перших авторів цієї чорної легенди хрестових походів був Мартін Лютер, який пишучи про хрестові походи, визнав, що «якщо б я був солдатом і побачив на військовому прапорі герб якогось священника або хрест, навіть якщо це було розп’яття, то втікав би, неначе за мною біг диявол»…
«Чорна легенда» хрестових походів
Для Лютера, не таким важливим був «гріб, який був у власності сарацинів», [йдеться про Гріб Господній в Єрусалимі, – моя редакторська прим. Г. К.], як Біблія, мордована і похована«папістами», «тіло якої охороняється інквізиторами». За даними німецького реформатора розширення мусульман в Європі слід розглядати як божественну відплату, а не як загрозу, як покарання за гріхи «папістів» (чит.: католиків). Епоха Просвітництва наново просякла критикою хрестових походів і до цих пір важко протистояти цьому враженню – для багатьох критиків хрестових походів найбільш значущим є спосіб мислення про ці події, який подається просвітниками. Едвард Гібон – британський історик вісімнадцятого століття, автор монументальної Історії розпаду Римської імперії заявив, що «основою хрестових походів був дикий фанатизм, і найбільш важливі результати були аналогічні до самої справи (...). Віра католиків була зіпсута новими легендами (…). Активний дух латинян наживався на життєздатності їхнього розуму і релігії... Життя та зусилля мільйонів людей, які були поховані на Сході, з більшою користю були б використані для покращення життя у їхніх країнах».
У свою чергу, Денні Дідро, автор Енциклопедії – біблії французьких просвітників, так пояснював причину для скликання Першого хрестового походу в 1095 році: «Ніхто не міг собі уявити, що прийде час, такої глибокої темноти, такої великої тупості народів і правителів щодо їхніх справжніх інтересів,
що одна частина світу вирушить в маленький куточок, щоб винищити тамтешніх мешканців і заволодіти шматком скелі, яка не варта навіть краплі крові».
Зверніть увагу, що критика хрестових походів була приводом для Дідро, щоб продемонструвати своє презирство до християнства в цілому (Гробниця Христа як «шматок скелі, яка не варта навіть краплі крові»). Далі автор Енциклопедії Просвітництва запропонував свої пояснення мети хрестових походів: «хрестові походи служили боржникам, щоб не сплачувати свої борги; лиходіям, щоб могли уникнути покарання за свої злочини; недисциплінованим духовним особам, щоб скинути ярмо свого стану; неслухняним монахам, щоб могли покинути свої монастирі, занепалим жінкам, щоб могли вільно вести своє життя. З цього видно, що хрестоносців насправді було багато». Крім того, наслідки хрестових походів – як вважав Дідро – були руйнівними. Для Європи вони означали «депопуляції, щоб збагатити монастирі, зубожіння дворянства, занепад церковної дисципліни, занепад сільського господарства, нескінченність страждань, яких було завдано під приводом компенсації за шкоду».
Довга історія ідеї хрестових походів
Як вже раніше згадувалося, достатньо лише переглянути всі монографії про хрестові походи, які доступні на ринку, щоб переконатися, що мислення Лютера і Дідро (або Гібона) про хрестові походи до сьогодні є домінуючим способом інтерпретування цієї важливої події в історії християнства. Тому слід пам’ятати – те про що забувають критики, що хрестові походи не були трагічними абераціями, інцидентом в історії послідовників Христа, але вони були явищем понад п’ятдесятирічної історії, не лише на Заході, але і на Сході.
Візантійський Імператор Іраклій, який в середині сьомого століття вів бойові дії проти персів на захист Святої Землі та реліквії Істинного Хреста, трактував цю війну як війну на захист віри і Хреста. Цікаво, що ця війна була з боку християн була оборонною (перси були агресорами, які вирізали християн у Святій Землі та забрали реліквії Істинного Хреста).
Після кількох десятиліть прийшла наступна, більш небезпечна хвиля антихристиянських агресорів – мусульмани. Починаючи з 30-х років сьомого століття, протягом наступних кількох десятиліть вони систематично завоювували християнські землі: Малу Азію, Сирію, Єгипет, Північну Африку, Іспанію і південній Галлію (Францію). Вони зайняли Святу Землю. Варто пам’ятати, що ці завойовані території не були християнською периферією, його межами, а навпаки – це були території, де протягом століть процвітало християнське життя та християнська культура. Такі міста, як Антіохія в Сирії, Гіппон в Північній Африці (сучасний Алжир), Севілья в Іспанії, уся Каппадокія у Малій Азії, не кажучи вже про Святу Землю – завжди були пов’язана з життям Церкви, як найстарші місця єпископства, навчання отців та вчителів Церкви. Пам’ятаймо ще про одне: мусульманську агресію в Європі не зупинив міжрелігійний діалог, але перемога франків у битві з арабами біля Пуатьє в 732 році. Більше того, перемога не означала ліквідації небезпеки. У 846 році мусульмани – які домінували в південній Італії та Сицилії – напали на Рим, нищачи базиліку Святого Петра (і конфесію Князя Апостолів), а також Базиліку св. Павла за мурами. Уявіть собі, що сталося б, якби християнські війська так само вторглися в Мекку і знищили в ній найсвятіше місце для мусульман – Каабу. Як довго Церква мала б вибачатися за гріхи своїх синів!
Тому християни, як на Заході і Сході (у восьмому і дев’ятому столітті Константинополь переможно протистояв облозі арабів), – бажаючи не бажаючи – звикли до того, що поняття «Христових лицарів» (militia Christi) має не лише своє традиційне значення стосовно монахів, які вели духовну боротьбу за монастирськими стінами, але і боротьбу в самому буквальному значенні цього слова: боротьба, піднята на захист своєї віри. І в цьому сенсі Хрестові походи були розцінені як справедливі війни. У цьому контексті згадати варто згадати польський приклад. В п’ятнадцятому столітті, в кінці середньовічної епохи, польські науковці Станіслав зі Скарбімєжа та Павел Влодковіч (обидва священники, професори Краківського Університету), розробили теорію справедливої війни як частину міжнародного права (ius gentium). Це було зроблено в контексті війни Польщі з Тевтонським орденом і польські професори стверджували право Польщі на опір тевтонській агресії, навіть користуючись допомогою «схизматиків» (православних) та язичників (татар) – цей військовий контингент воював на стороні короля Ягайла і князя Вітовта під час Грюнвальдської битви (1410 рік). Ситуація була дуже делікатна, так як тевтонці були лицарським орденом (Орден німецького Дому святої Марії Богородиці в Єрусалимі), який виник в епоху хрестоносців. Цікаво, що поляки не оскаржували законність хрестових походів в цілому. Станіслав зі Скарбімєжа в своєму знаменитому трактаті «Про справедливу війну» (De bellum iustum) пояснював: «Я не заперечую того, що Папа дає відпусти тим, хто бореться проти сарацинів, для того, щоб відвоювати Святу Землю. Вона освячується народженням, проживанням та смертю Ісуса Христа, а так як в ній шанується не Христос, а зрадливий Магомет, то згідно з цим ведеться боротьба для її відвоювання, оскільки вона шанується християнами».
«Збройні паломництва»
Саме цей релігійний мотив – любов до Святої Землі, як любов до земної батьківщини Христа, честь для Його Гробу, адже саме цей Гріб став першим свідком воскресіння – був фундаментом для найглибших причин скликання хрестових походів та їхньої неослабної популярності протягом століть. Як писав святий Бернард Клевронський, доктор Церкви та великий прихильник II хрестових походів (І половина ХІІ століття): «Радуйся, святе місто, яке Всевишній освятив, як Своє помешкання, через яке і в якому врятується це покоління. Радуйся, місто Великого Царя, в якому ніколи не бракувало нових і радісних чудес... Радуйся, земле обітована, де тече молоко і мед, яка даєш поживу та ліки – колись для його жителів, а тепер для всього світу. Земле найкраща, яка отримала зерно з комори серця Небесного Отця, яка вродила велику кількість мучеників, а потім по всьому світу принесла плід віруючих з кожного роду, по всій землі».
Саме така любов до Єрусалиму та Святої Землі стала причиною відродження в Х і ХІ століттях руху паломників із Заходу до земної батьківщини Христа (інтенсивний розвиток цього руху співпав з періодом приблизно в 1000 і 1033 роках – це тисячоліття з дня народження Христа, а також міленіум Страстей та Воскресіння). Паломники часто – вже будучи на Святій Землі – були наражені на мусульманські атаки, а також могли переконатися на практиці, що означає верховенство мусульман над Святими Місцями. На початку одинадцятого століття, за наказом халіфа аль-Хакіма, була зруйнована базиліка Святого Гробу Господнього в Єрусалимі.
Вищезгадані слова св. Бернарда взяті з його трактату «Похвала нового лицарства», який був великим стимулом, заохотою для вступу в лицарські лави. Слово і постать Солодкоустого (як називають св. Бернарда) нагадують про те, що хрестові походи були справою святих. Зрештою, спочатку обов’язковою була назва «збройне паломництво», а не «хрестові походи», з тією метою, щоб надати більш релігійний характер походу. Блаженний Урбан II в 1095 році скликав І хрестовий похід, II хрестовий похід організував бл. Євгеній ІІІ, а св. Бернард активно підтримував його. Король Франції, св. Людовик IX, у тринадцятому столітті був організатором і учасником двох хрестових походів. Хрестоносцем аvant la lettre відчував себе і Папа св. Григорій VII, який у листі від 1074 закликав правителів Заходу поспішити з допомогою християнам на Сході, яким загрожувала чергова хвиля мусульманської експансії (напали турки-сельджуки).
Отже, бажання допомогти східним християнам, які перебували в небезпеці – разом з релігійним мотивом та обороною Заходу – ще одна важлива причина виникнення руху хрестоносців. Безпосередньо перед організуванням І хрестового походу до Папи Урбана II прибув посол від візантійського імператора Олексія II, який попросив єпископа Риму про надання допомоги Візантії. Це прохання було виконане, як жест справжнього екуменізму (нагадаємо: в 1054 році Східна церква була в стані розколу з Римом). Варто додати, що майже двісті років присутності хрестоносців у Святій Землі ефективно запобігли просуванню мусульман в глиб Європи. Невипадково експансія турками на наш континент (в першу чергу на Балкани) почалося на початку XIV століття, всього кілька років після падіння Акри (в 1291) – останнього бастіону хрестоносців у Святій Землі.
Христофор Колумб і останній хрестовий похід У 1453 році турки завоювали Константинополь (Ян Длугош писав про цю новину, що «християнству викололи одне око»). Не дивлячись на це, бажання повернути Гріб Господній християнам, не зникло. Ніхто інший, як Христофор Колумб записав у своєму щоденнику після повернення з поїздки, яка відкриттям Америки (хоча генуезець був переконаний, що він відкрив морський шлях до Індії): «У цій подорожі до Індії, наш Господь вирішив зробити очевидне диво, щоб утішити мене та інших, коли йдеться про іншу поїздку до Гробу Господнього». Колумб сподівався знайти в «Індії» (насправді в Америці) золото, яке допоможе профінансувати хрестові походи на Святу Землю. В 1518 році, одразу після укладення миру між Англією і Францією, папа Лев X писав: «Радуйся, Єрусалиме, бо можемо мати надію на твоє спасіння». Ці слова були сказані, але вже в зовсім іншій епосі. Роком раніше Мартін Лютер почав свою війну проти «блудниці Вавилону» (як він називав Церкву засновану Ісусом Христом). Звісно мова не йде про безкритичне вибачення хрестових походів. Важко забути трагічний 1204 рік, коли хрестоносці (гноблені венеціанцями) замість Святої Землі підійшли до мурів Константинополя, який захопили та розграбували. Цей акт був негайно засуджений папою Інокентієм III (повторив це в 2000 році під час свого перебування в Греції, Папа Йоан Павло II). Удар по Візантійській імперії став ударом по самим основам ідеї хрестових походів, яка від початку проголошувала і практикувала допомогу для Східної Церкви.
Однак варто пам’ятати, що хрестові походи це не епізод в історії Церкви (на Заході і Сході), що вони були спричинені мусульманською агресією (на Заході і Сході); згромадили у своїх лавах сотні тисяч християн, і теж святі брали в них активну участь. Не можливо було брати участь в «озброєних паломництвах», не будучи віруючим, для якого Вифлеєм, Назарет і Гріб Господній в Єрусалимі означали щось набагато більше, ніж туристичні атракції. І це, мабуть, найглибша причина нерозуміння хрестових походів їхніми критиками – починаючи від Реформації і Просвітництва. Хіба можливо захищати гробницю Христа, не вірячи в Христа?
