Мирослав Руцький,
"Любіть одне одного!" 1/2008 → Сенс життя
Любити – це перша і найважливіша заповідь християнства. Ісус на основі Старого Завіту говорить про два вияви любові: необхідно любити Бога усім серцем − всією душею і всім розумом, а ближнього – як самого себе (пор. Мт 22,36.40).
Але ще перед смертю Господь дав нову заповідь: «Щоб ви любили один одного, як я вас полюбив» (Йо15,12). Син Бога говорив про свою любов, бажаючи, щоб ми його в цьому наслідували. У чому ж полягає любов Бога, любов Христа до людини?
Читаючи Біблію, неодноразово зустрічаєш слова, що передають любов Бога
до людей. Існує твердження, що Святе Письмо − це є власне любовний
лист Бога до людини. Наприклад, пророк Єремія записав такі слова Бога:
«Я полюбив тебе відвічною любов'ю» (Єр 31,3). Підстав замість
загального поняття «людей» своє ім'я і задумайся, наскільки
любов Бога вивищує наше розуміння кохання – ми навіть не в змозі
уявити собі вічної любові, без початку і кінця, любові, котра не припиняється
і не згасає з часом. І саме такою любов'ю він кохає кожного з нас.
Однак в нашому світі існує стільки зла і несправедливості, що не віриться у таку любов Бога. Нам спадає на думку, що якби Бог дійсно так любив, то Він би не дозволив стільки страждань за життя. Він би забезпечив роботою, житлом, допоміг купити машину й таке інше. Ось тоді б і надійшло переконання в дійсній його любові. Такі міркування характерні для кожної людини, подібні думки виникали в Ізраїлі ще за часів пророка Малахії, котрий написав: «Я полюбив вас, каже Господь. А ви питаєте: У чому виявилась любов твоя до нас?» (Мал 1,2). Такий підхід не подобається Богу. Він стверджує через пророка, що можна побачити безліч доказів Його любові, але людям самим не хочеться їх бачити. Бог нагадує, чим зобов'язані Йому ізраїльтяни: він вибрав лише Якова, діти котрого стали ізраїльським народом, їх він вивів із Єгипту, чудом порятував від єгипетських поневірянь і військ фараона, їм давав манну в пустелі, з ними уклав завіт, їм дав землю обітовану,… однак минуло небагато часу, і єврейський народ забув про все і став висувати Богу вимоги, як Він має виявляти свою любов до них. Нічого дивного, що Богу це не сподобалось.
Бог очікує, що ми звернемо увагу на всі вияви Його любові до нас, що ми впевнимося, наскільки вона велика.
Цікаво, що пророк Ісая порівнює цю любов з материнською, записуючи такі слова Бога: «Невже ж забуде молодиця своє немовля?… Та хоча б вона й забула, я тебе не забуду» (Іс 49,15). З одного боку, мати піклується про дитину, старається дати їй все необхідне: їжу, тепло, ласку. А з іншого, чи завжди розуміє дитина, що мати все робить для її блага? На жаль, частіше за все дитина перечить матері – не їсть, не вдягає шапку і таке інше. І коли потім хворіє, чи має право така дитина звинувачувати матір у тому, що вона не піклується про неї? А саме так чинимо і ми стосовно Бога, коли, ігноруючи його заповіді, потрапляємо у біду, стверджуючи при цьому, що він нас не любить, оскільки дозволив нещастю статися. Проте нещастя накликали ми самі, Бог не хотів цього, Бог разом з нами страждає від нашого непослуху. Про це знаходимо у пророка Єремії: «Якщо, люди Юдеї, ви не послухаєтесь Господа, я сховаюся і буду плакати, і ваша гординя буде причиною мого гіркого плачу» (пор. Єр 3,17).
Біблія навчає, що навіть у нещасті Бог не перестає любити нас. Ілюструють це події із життя пророка Осії, котрому зраджувала дружина Гомер.
Бог сказав йому: «…полюби жінку, <…> перелюбку, так само, як Господь любить синів Ізраїлю, хоч вони й звертаються до інших богів» (Ос 3,1).
У цих словах і докір, і надія. Дорікання, тому що поклоніння язичницьким богам єдиний живий Бог сприймає як зраду, як подружню зраду. Мова не лише про поклоніння ідолам. Такому поклонінню часто сприяли проституція, магія, жертвоприношення та інші практики. Ми можемо не задумуватися над цим, але часто-густо стаємо ідолопоклонниками, читаючи гороскопи, повторюючи мантри, звертаючись до знахарів, викликаючи духів померлих, зраджуючи таким чином Єдиного Бога. Однак надія, що також вгадується в цих словах, говорить про те, що, не дивлячись на все це (і зради, і забобони, і необізнаність) Бог все одно нас любить. Тільки ми в силу нашої зрадливості не в змозі переживати Його любов і навіть помічати її. Але ж це – наша проблема, а не Бога, Який любить нас вічною, дбайливою і всепроникною любов'ю.
Розмірковуючи над цими словами, можемо задатися питанням: що Бог зробив, аби ми, люди двадцять першого століття, могли переконатися в тому, що Його слова – не порожні. Як виявив Бог свою любов до нас?
Придивімося до взаємин між людьми. Чого ми очікуємо від людини, яка нас любить? Якщо хтось багато говорить про любов, то це ще нічого не означає. Коли навіть отой хтось дарує нам часто подарунки, бо вони йому легко даються, це також ще не є свідченням великого кохання. Лише тоді, коли хтось готовий пожертвувати собою заради коханої людини, лише тоді ми впевнюємося у справжності почуттів. І чим більше закохана особа жертвує собою заради блага обожнюваної людини, тим більшу любов виявляє, тому що показує, наскільки кохана людина важливіша за неї саму. Таким чином, стверджується уявлення, що ті, хто готовий віддати життя за інших, і виявляють справжню, істинну любов. У цьому легко переконатися, якщо чесно порахувати людей, за котрих ми могли б віддати своє життя. Або ж людей, котрі за нас готові пожертвувати своїм життям. Очевидно, їх не буде багато, тому що своє життя ми все-таки цінуємо більше за все, і з життям не так-то легко розстатися. Саме про це говорить святий Апостол Павло: «Воно навряд чи хто за праведника вмирає; бо за доброго, може, хтось і відважився б умерти. Бог же показує свою до нас любов тим, що Христос умер за нас, коли ми ще були грішниками» (Рим 5,7-8).
Може хтось воліє вірити у Магомета, Кришну, Будду, Леніна чи когось іще, однак я не певен, чи хто з них спроможний виявити більше любові, аніж Христос. Багато хто може писати повчальні праці та афоризми, але не кожен може погодитися на смерть заради спасіння інших людей. Є, звичайно,
і винятки із правила, зустрічаються і такі, що йдуть на смерть з вірою, що саме це додасть щастя майбутнім поколінням. Однак і серед них не знайдеться жодного, хто довів би сенс своєї смерті воскресінням. Лише Ісус, єдиний у всій історії людства, зміг воскреснути після смерті.
Своєю смертю Ісус відкупив наші гріхи, дав можливість осягнути вічне життя. Можна не вірити в це, залишитися у своїх гріхах і претензіях до Бога, що Він не чинить за нашим задумом. Та хіба ми знайдемо когось іншого, хто любить нас так, як Христос? Він очікує нашої відповіді на свою любов. Такою відповіддю може стати наша віра і любов до Нього та до інших людей, за Його словами: «З того усі спізнають, що мої ви учні, коли любов взаємну будете мати» (Йо 13,35).
