Чи допускає сучасна Церква приватну покаянну практику самобичування?

Welcome to the world of language jobs!

Portal for Language Professionals and their Clients. 39,000+ Freelance Translators. 7,000+ Translation Agencies.

Home

Database of Translation Agencies

Database of Translators

Become a Member!

Submit Your Article

Hire Translators!

Menu

Чи допускає сучасна Церква приватну покаянну практику самобичування?

Католицький Оглядач

ПИТАННЯ: Чи допускає сучасна Церква приватну покаянну практику самобичування для своїх вірних і яке її офіційне ставлення до подібних практик?

ВІДПОВІДЬ: Такі покаянні практики, як самобичування, в деяких монарших чинах поширені донині. Практично всі святі ченці займалися самобичуванням починаючи з XIII століття. Самобичування поширилося і серед мирян як форма особистої покаянної практики, а також публічного покаяння – особливо в періоди війни, епідемій, посухи. З'явився рух флагеллантів, яких засудив Папа Климент VI в 1349 році в буллі "Inter sollicitudines": її основна думка полягала в відкиданні ідеї про те, що гріхи можна спокутувати тілесним умертвіння. Вчення Церкви в основному торкається цього питання в перспективі духовного сенсу, який християнин покликаний вкладати в будь-які форми аскези і без якого не може існувати християнської аскези як такої.

Покаянні практики завжди були притаманні тим, хто вимогливо ставиться до свого духовного життя: логіка аскези вкорінена в Хрещенні, але також і в самій людській природі. Блаженний Папа Іван XXIII говорив: без дисципліни немає людини, а без покаяння немає християнина.

Тема християнської аскези була порушена в документі Святішого Престолу «Potissimum instutitioni» – Вказівках з підготовки монахів – від 1990 року. У ньому стверджується: «Аскеза, серед іншого, припускаючи відмову від потурання нашим імпульсам і спонтанним, первинним інстинктам, – це антропологічна потреба ще перше, ніж потреба суто християнська».

У наші дні, так само, як і інші аспекти духовного життя, практики покаяння слід розглядати в призмі церковної традиції, при цьому враховуючи необхідність їх очищення від тих культурних елементів, які взяли гору над елементами духовними. Оцінюючи сьогодні традиційні покаянні вправи, ми не повинні забувати про новизну Святого Духа, Який безперервно і динамічно супроводжує Церкву.

Не можна нехтувати і тим фактом, що сьогодні деякі аскетичні практики несуть в собі якусь культурну двозначність, оскільки відомо, що деякі покаянні практики, особливо фізичні, властиві не лише християнським релігіям. Тому щодо аскетичних вправ ми повинні завжди замислюватися про їхні цілі та мотивуваннях. Отці Церкви розглядали християнську аскезу в перспективі отриманого нами Хрещення. За допомогою умертвіння ми крок за кроком йдемо до повноти благодаті, отриманої в Хрещенні, в її подвійному аспекті : очищення і просвітлення, – відрікаючись старої людини і вдягаючись в нову. За допомогою покаянних практик віруючий вивільняє духовні сили з рабства гріха. Крім того, ці практики несуть в собі глибокий зміст солідарності та апостольства. Відчуваючи на собі незручності і обмеження, ми солідарні з тими, хто переживає убогість і страждання не по своїй волі. Разом з Христом ми приносимо в жертву ці обмеження, щоб, як писав апостол Павло в Посланні до Колосян, «заповнити в нашій плоті брак скорботи Христової за тіло Його – Церкву. Таким чином покаянні практики стають джерелом єдності з Христом і з братами, а також апостольської плідності заради спасіння світу.

Покаянні практики – чинені, зрозуміло, в послусі і під керівництвом духовного наставника, – це прояв реалізму віруючого, який з глибоким смиренням визнає свої пристрасті і слабкості і прагне до постійного навернення.

Святий Павло в Посланні до Римлян нагадує нам: «Бо, що роблю, не розумію: я бо чиню не те, що хочу, але що ненавиджу, те роблю. Коли ж роблю те, чого не хочу, то я згоджуюсь із законом, що він добрий. Тепер же то не я те чиню, а гріх, що живе в мені.» (Рим 7,15–17 ).

Саме для того, щоб боротися з цими поганими схильностями і постати перед Богом з чистою совістю, святий Павло закликає : «Хіба не знаєте, що ті, які біжать на перегонах, біжать усі, але лиш один бере нагороду? Біжіть так, щоб її осягнути! Кожний змагун стримується від усього; однак ті, щоб тлінний вінець здобути, а ми - нетлінний. Тож і я біжу, та не як навманці; веду кулачний бій, не як повітря б'ючи, а умертвляю своє тіло і поневолюю, щоб, проповідуючи іншим, я сам, бува, не став непридатним.» (1 Кор 9, 24–27).

Любов християнина до Господа і до інших людей спонукає його до наслідування Христа, який добровільно піддав Себе на страждання, щоб спокутувати наші гріхи і щоб серця людей відкрилися на рятівну благодать. Саме тому багато святих відчували потребу приєднатися до спокутної жертви Христа за допомогою добровільних тілесних страждань.

Зрозуміло, на цьому шляху необхідним є керівництво сповідника або духовного наставника, – щоб віруючий не робив нічого, що може перевищити його духовні сили, а також для того, щоб уникнути спокуси підноситись, вважаючи себе святим через інтенсивні покаянні практики. Адже святість досягається не фізичними вправами, а участю в почуттях Самого Христа і особливо – у смиренні та любові до ближнього.

Прийняття страждань і незалежних від нас протиріч життя у повному сподіванні на волю Бога, значить набагато більше всіх покаянних практик. Але й добровільні покаянні практики не слід вважати марними: вони налаштовують дух до всього, що нам готує Божественне Провидіння, до очищення нас самих і інших людей.

У сучасних офіційних документах церковного вчення немає особливих згадок про практику самобичування..

Папа Іван Павло II присвятив своє катехитичне повчання перед молитвою «Ангел Господній» 25 лютого 1996 саме темі покаяння. Він посилається на апостольську конституцію Папи Павла VI "Poenitemini " 1966р., де засуджується усяка тілесна покаянна практика, яка є суто зовнішньої. У той же час традиційні покаянні практики допустимі, коли в них віруючий вкладає той спасенний сенс, про який ми говорили вище. Іван Павло II в 1996 році рекомендує повернутися до настанов "Poenitemini ", додаючи: «На жаль, в ті часи багато витлумачили їх (тобто ці настанови) як послаблення в покаянній практиці, оскільки деякі їхні традиційні прояви – такі як стриманість і піст, – були регламентовані більш гнучким чином, враховуючи різні ситуації і обставини сучасного життя. У дійсності, – сказав далі блаженний Войтила, – йшлося не про послаблення, а, скоріше, про поглиблення. Зберігаючи всю свою цінність, зовнішні покаянні практики ніколи не є самоціллю, але допомогою для внутрішнього покаяння, тобто звільнення серця, за допомогою благодаті, від лещат гріха, направляючи його до любові до Бога і братів».

Можна згадати також промову Папи Івана Павла II до громади монахів-камельдулів 5 вересня 1982. У ній він чітко згадує про практику самобичування, традиційну для цієї спільноти. Папа Войтила говорить, що Хрест – це основа і зміст духовності монашої спільноти камельдулів з Фонте Авеллана, і різні покаянні практики – серед яких Папа називає також самобичування, – «означають спокутну і відшкодувальну працю» ченців. Святий П'єр Даміані, який в XI столітті був пріором в цьому монастирі, написав трактат «Похвала бичам», в якому називає практику бичування наслідуванням Христа, шляхом набуття мученицького вінця, умертвіння і покарання грішної плоті і спокутування гріхів.

Таким чином, не існує тверджень вчительства сучасної Церкви про неприпустимість практики самобичування, як не існує і жодних спонукань до її застосування. Прийнятність і міру цієї форми покаяння слід обговорювати для кожного окремого випадку із власним сповідником або духовним наставником.

За матеріалами: Радіо Ватикан

Цю статтю було опубліковано на сайті "TrueChristianity.Info" у березні 2014 р.

Джерело: "Католицький Оглядач"

Читайте також інші статті українською

Опубліковано на нашому сайті в вересні 2014 р.

Submit your article!